Національний аерокосмічний університет імені М. Є. Жуковського
Відеоінструкція для вступу 2019

Книга пам'яті

 

 

 

 

Родина, родина – від батька до сина

Від матері доні добро передам.

(Вадим Крещенко)

 

   Родина, батько, мати… Чи є у світі слова, які мають більшу цінність, ніж ці? Певно, що ні, адже саме до батьків ми звертаємося за підтримкою у тяжку хвилину, розкриваємо їм усі свої душевні переживання, не переймаючись, що вони зрадять чи не зрозуміють. У багатьох родинах із покоління  в покоління передаються традиції. Недарма кажуть, що кожна сім’я унікальна по-своєму. Саме тому так важливо знати усіх своїх предків. Зараз стало дуже популярним створення родинного дерева. Самою природою закладена у людині залежність, необхідність трепетного ставлення і відданість колу людей, у якому вона росла і осягала суть свого існування. У давнину людина була невід’ємною частиною свого роду, а знання родоводу сягало майже до десятого коліна. Кожна частка цього знання бережно передавалася з покоління до покоління. Але сьогодні далеко не всі можуть точно розповісти, звідки бере початок їхній рід і перерахувати імена предків більше, ніж до третього коліна.

                                          Ой роде наш красний,

                                          роде наш прекрасний,

                                          не цураймося, признаваймося,

                                          небагацько нас є…

(українська народна пісня)

 

  Я б хотів розповісти вам про свою родину. Вона теж має унікальну, на мій погляд, історію. Майже усі мої рідні народились і живуть у місті Харкові, тож я з гордістю можу назвати себе корінним харків’янином. Розпочну розповідь про наше родинне дерево з найдорожчої у світі людини – мами. Звати її – Голдобіна Олена Василівна. Вона живе у нашому місті вже тридцять три роки. Мама мала не дуже велику родину, окрім неї у сім’ї  був ще молодший брат, Віктор. Навчалася у 119 школі, завжди була відмінницею, а після випускного вечора, відчувши покликання працювати з дітьми, вступила до Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. ЇЇ серце завжди відчуває наш біль, її слова розрадять, ласкаві руки знімуть утому, пожаліють, її поцілунок заспокоїть, її  очі скрізь тебе супроводжують, її думки завжди поруч. Я дуже пишаюся своєю мамою, вона має золоті руки і велике серце, теплом якого зігріває душі кожного у нашій сім’ї. Мама працює вихователькою у дитячому садочку. І, незважаючи на свою зайнятість, завжди знаходить час для мене, мого молодшого братика Дмитра  та семирічної сестрички Катерини, яка навчається у другому класі.

  Тато, Голдобін Олександр Володимирович, також народився у місті Харкові і жив у Старому Салтові. Навчався у професійно-технічному училищі. Та він ніколи не залишав мрії, продовжити професію дідуся, і тому після закінчення училища вступив до Харківського університету Повітряних Сил ім. І. Кожедуба. Він, як і всі чоловіки в нашій родині, хотів стати військовим. Ця традиція продовжується вже багато поколінь. Студентські роки промайнули дуже швидка. І ось тато вже служить у радіотехнічних військах. Займаючи керівну посаду вже більше п’ятнадцяти років, він організовує роботу десятків людей його відділу. Саме тому у нас завжди у повазі порядок, відповідальність та дисципліна. А за зразкове виконання військового обов’язку, підтримання високої бойової готовності, бойового складу, самовідданість і стійкість тато неодноразово був нагороджений медалями «За зразкову службу».

   У тата є молодший брат, Кирило, який після закінчення строкової служби також вирішив присвятити своє життя службі в армії. Життя військових передбачає багато переїздів, і тому зараз дядько проживає у Львові та служить у внутрішніх військах України.

   Навіть мій хрещений батько – військовий. Коли я був маленьким, він мав звання лейтенанта, а зараз – майор. Службу несе у Києві, займає посаду заступника командира батальйону.

  Є прислів’я «Поки діда, поки хліба, поки баби – поки й ради».  Найбільше люблять дідусів і бабусь онуки, а вони, зокрема, ладні віддати своє життя, аби їхнім любим онучатам було легше в житті. Я завжди проймаюся великою пошаною, коли звертаю погляд до своїх дідусів і бабусь. І хоча ми не живемо разом, та вони ніжно люблять усіх своїх онуків, завжди пестять і голублять нас, як пташенят.

  Дідусь з татового боку, Володимир, також був військовим. Він служив у зенітно-ракетних військах старшиною. Займав цю посаду двадцять два роки, зараз на заслуженому відпочинку.

  Бабусю звати Раїса, вона дуже добра, вихована, може знайти спільну мову з будь-якою людиною. За яку б справу вона не взялася – все в неї виходить краще за всіх. А страви, які вона готує, набагато кращі, ніж у ресторані, адже бабуся працює пекарем на заводі «Кулінічі».

  Мамині батьки проживають зараз у місті Чугуєві. Саме там, у військовій частині, прослужив усе своє життя мій дідусь Василь. Він народився у Харкові, після школи навчався у Харківському вищому авіаційному училищі льотчиків ім. С.І. Грицевця, служив льотчиком-випробувачем та інструктором з навчання молодих спеціалістів.

  Дідусь зараз офіцер у відставці і ветеран Збройних сил України. Прослужив у військах двадцять п’ять років, закінчив свою службу у званні майора. Коли ми з ним зустрічаємося, то любимо слухати історії про те, як він стрибав з парашутом.

  Бабуся Людмила дуже працьовита, вона ніколи не сидить без діла і також має певне відношення до армії. Вона працювала у військовій частині головним бухгалтером у авіаційній компанії. Зараз бабуся також на пенсії.

   На жаль, у нас збереглося мало відомостей про родинні зв’язки минулих поколінь. Усе, що я знаю, так це те, що моя прабабуся була на війні і брала участь у військових діях. Я дуже пишаюся тим, що не лише чоловіки, а жінки нашої родини проявили мужність і характер, обравши зовсім не жіночі професії.

   Я мрію про продовження нашої династії і в майбутньому хочу вступити до Харківського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.

   Мені подобається, що там, як і в багатьох військових закладах,  тренують дисципліну, інтелект і фізичну силу. Вважаю, що все це знадобиться мені в подальшому житті. Ось і буде у нас родина військових. Професія захищати  батьківщину, на мою думку – найпочесніша з професій на землі. В. Сухомлинський казав: «Життя коротке, але людина знов і знов переживає його у своїх дітях». Тож мій обов’язок – зробити все можливе, щоб моїм рідним було не соромно сказати, що я є продовженням роду Голдобіних. Адже для мене найголовніше в житті – це родина! Спочатку та, в якій ти народився, а потім та, яку створюєш самостійно. Хочу, щоб і мої діти пишалися військовою історією нашої родини і передавали від покоління до покоління пам'ять про життя наших предків.

 

Голдобін Валерій Олександрович   учень 8-А класу

 


 




 

  Бабешко Володимир Якович. Народився Володимир Якович у с. Таганка Чугуївського району Харківської області 10 грудня 1927 р. У роки війни залишався в окупованому Харкові, де навчався у ремісничому училищі, а з вересня 1943 р. п’ятнадцятирічним підлітком після звільнення Харкова прийшов працювати на Харківський тракторний завод, де була створена фронтова комсомольсько-молодіжна бригада, яка займалася ремонтом обладнання, її робітники по 2–3 доби не виходили з цеху. За успішну роботу по відбудові заводу в 1944 р. В. Я. Бабешко був нагороджений орденом Червоної Зірки, а в 1946 р. – медаллю “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр”. У фонді зберігаються почесні грамоти, посвідчення на медалі, листування фондоутворювача та фотодокументи різних років життя В. Я. Бабешка. 

       Орябинський Василій Іванович, ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник боїв за визволення м. Харків, який народився 1 січня 1902 р. у с. Новий Мерчик Валківського району Харківської області. Під час війни В. І. Орябинський перебував в діючій армії на Сталінградському, Степному, 1-му Білоруському фронтах, спочатку в якості комісара батареї, а з серпня 1943 р. заступника комісара, майор – гвардії 199 гвардійського артилерійського полку 94 стрілецької дивізії. Брав участь у боях на Курській дузі, визволяв міста Бєлгород та Харків, учасник Корсунь-Шевченківської битви. З боями дійшов до Берліна, де 26-го травня 1945 р. брав участь у Параді Переможців у Берліні біля Рейхстагу.

Особовий фонд В. І . Орябинського невеликий – всього в архіві зберігається 23 справи за 1926–1978 рр. Великий інтерес для дослідників становлять спогади фондоутворювача, серед яких: “Освобождение г. Харькова от немецко-фашистских захватчиков” та “От Сталинграда до Берлина”, де описано бойовий шлях 199 гвардійського артилерійського полку. Не менший інтерес становить путівник по фотоекспозиції бойового шляху 94 гвардійської стрілецької дивізії. Серед особових фондів другої групи – учасники партизанського руху і підпілля.

   Медведєв Володимир Іванович (1905–1977 рр.), який 23 червня 1941 р. був призваний у Червону Армію і до кінця війни перебував на командній і штабній роботі. Війну закінчив командиром 50-го Гвардійського стрілецького Ченстоковського полку 15-ої гвардійської стрілецькоїдивізії. Володимир Іванович брав участь в бойових діях на фронтах: Південно-Західному, Південному, Сталінградському, Донському, Воронезькому, Степному, а також на 1-му, 2-му, 3-му Українських. 23 серпня 1943 р. визволяв м. Харків. За участь у війні Медведєв В.І. був тричі нагороджений орденом Червоного Прапору, орденами Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступеня,  Червоної Зірки, Суворова 3-го ступеня, медаллю “За оборону Сталінграда”, американським орденом “Легіону офіцерської честі”.

 Серед документів, що зберігаються в особовому фонді В. І . Медведєва, значний інтерес становлять документи, серед яких є фотографії, зроблені під час визволення м. Харкова у 1943 р.

 

 

  Епштейн Аркадій Ісакович, народився 10 жовтня 1922 р. у м. Харкові. У 1940 р. вступив до Харківського державного університету ім. О . М . Горького. На початку Великої Вітчизняної війни студентом пішов на фронт, був рядовим стрільцем, як згадує у своїх спогадах Аркадій Ісакович: “…Автомат був один на роту – у зв’язкового командира. Досі пам’ятаю свою першу гвинтівку, з якою і довелося йти в бій. Це була австрійська трофейна гвинтівка системи “Манліхер”. Але ж трофей не 1941 року, а 1918!...Кожного разу, натискаючи на спусковий гачок, я обмирав – чи не прорвуться порохові

гази через затвір гвинтівки…”. У квітні 1942 р. Аркадій Ісакович був тяжко поранений (в архіві зберігається довідка про поранення6). Після одужання продовжував воювати на Південно-Західному, Волховському і Ленінградському фронтах у званні замполітрука роти, а з 1943 по 1945 рр. – комсорг окружної артилерійської бази. Брав участь у захисті блокадного Ленінграда. Після закінчення війни Аркадій Ісакович продовжив навчання у Харківському університеті, який закінчив у 1949 р. Аркадій Ісакович Епштейн має 17 державних нагород СРСР , України та Ізраїлю.